Вчора перед вечором гуляли. Тягар на душі неймовірний. Натоптана людьми вулиця нестерпна фізично, я втомився від цього худоб’ячого натовпу до знемоги. Якби відпочити, сховатись кудись, поїхати, наприклад, в Австралію! Але вже давно всі шляхи, всі дороги закриті. Тепер навіть на Великий Фонтан проїхати – і то божевільна мрія: і не можна без дозволу, і можуть убити, як собаку.
Професор Євген Щепкін, «комісар народної освіти», передав управління університетом «семи представникам революційного студентства», таким, кажуть, негідникам, яких навіть тепер вдень з вогнем не знайдеш.
Часто згадую те обурення, з яким зустрічали мої нібито суцільно чорні зображення російського народу. Та ще й досі обурюються, і хто ж? Ті самі, що були вигодувані й напоєні тією самою літературою, яка сто років ганьбила буквально всі класи – священика, обивателя, міщанина, чиновника, поліцейського, поміщика, заможного селянина, – словом, усіх і вся, за винятком якогось «народу», – «безкінного», звісно, – «молоді» й босяків.
Щоранку намагаюсь одягатися спокійно, долати нетерпіння до газет – і все марно. Марно старався й нині. Холод, дощ, і все ж таки побіг за цією гидотою й знову витратив на них цілих п’ять карбованців. Що Петербург? Що ультиматум румунам? Ні про те, ні про інше, звісно, ані слова.
Увесь вечір сидів Волошин. Дуже хвалив цього морського комісара Немица – «він бачить і вірить, що йде об’єднання й будівництво Росії». Читав свої переклади з Верхарна. Знову думаю: Верхарн великий талант, але, прочитавши десяток його віршів, починаєш задихатися від цього диявольського однотип’я прийомів, диких перебільшень, божевільного, «більшовицького» натиску на уяву читача.
Останній раз я був у Петербурзі на початку квітня 17 року. У світі тоді вже сталося щось неймовірне: була кинута на повний призволяй – і не будь-коли, а під час величезної світової війни – найбільша на землі країна. Ще на три тисячі верст тяглися на заході окопи, але вони вже стали просто ямами: справу було закінчено, і закінчено такою нісенітницею, якої ще не бувало, бо влада над цими трьома тисячами верст, над озброєною ордою, в яку перетворилася багатомільйонна армія, вже переходила в руки «комісарів» з журналістів на кшталт Соболя, Йорданського.
Я в Петербурзі відчув це особливо яскраво: у тисячолітньому й величезному нашому домі сталась велика смерть, і дім був тепер розчинений, відкритий навстіж і сповнений незліченною даремною юрбою, для якої вже не лишилось нічого святого й забороненого в жодному з його покоїв.
Вчора вночі вигадав ховати ці нотатки так добре, що, здається, й сам чорт не знайде. Втім, чорт тепер хлопчисько й щеня. Все ж можуть знайти, і тоді мені несолодко буде. В «Известиях» вже писали про мене: «Давно пора звернути увагу на цього академіка з обличчям гоголівського святвечора, згадати, як він оспівував прихід у Одесу французів!»
Взагалі тепер найстрашніше, найжахливіше й найганебніше – це навіть не самі жахи й ганьба, а те, що треба пояснювати їх, сперечатися про те, добрі вони чи погані. Хіба це не крайній жах, що я маю доводити, наприклад, що краще тисячу разів померти з голоду, ніж навчати цю свиню ямбам і хореям, щоб вона могла оспівувати, як її товариші грабують, б’ють, ґвалтують, паскудять у церквах, вирізають ремені з офіцерських спин, вінчають зі кобилами священиків!